ГОЛОВНАБлогиСлава Україні!
0 RSS-лента RSS-лента

Слава Україні!

Автор блога: okovalchuk
«Міжконфесійна ворожнеча від Шарія» як маніпуляція свідомістю українців
«Міжконфесійна ворожнеча від Шарія» як маніпуляція свідомістю українців

Один з наріжних каменів путінізму в Україні вкривається дедалі більшими тріщинами і загрожує остаточно луснути найближчим часом. Цим каменем є Російська православна церква в Україні («УПЦ МП»). Про непрості часи для вказаної церковної організації опосередковано свідчить задіяння Кремлем щоразу більш потужних ресурсів для реанімації антиукраїнської діяльності РПЦвУ.
Нещодавно на інформаційній арені на боці Кремля, у якості підмоги для РПЦвУ, виступив Анатолій Шарій. Блогер розродився шквалом «критики» на адресу «5 каналу», який нібито розпалює міжконфесійну ворожнечу в Україні.
Розберемось в ситуації і з’ясуємо, чи є в словах Анатолія Шарія бодай натяки на правду.
Що варто пам’ятати про Анатолія Шарія
Анатолій Шарій – відеоблогер. З 2012 року живе за кордоном. За інформацією українських ЗМІ, політиків, Служби безпеки України та Комітету визволення політв’язнів, він веде російську пропаганду з дискредитацією України. Часто звинувачується в українофобії. Лідер політичної партії «Партія Шарія», члени якої помічені в участі в російських пропутінських організаціях.
В Україні проти Анатолія Шарія було порушено дві кримінальні справи:
• за статтею 296 (хуліганство) Кримінального кодексу України – по факту стрільби 1 травня 2011 року в «Макдональдсі», коли Шарій двічі вистрілив гумовими кулями в невідомого, який напав на його дружину;
• за частиною 2 статті 383 Кримінального кодексу України (завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину зі штучним створенням доказів обвинувачення) через обстріл автомобіля А.Шарія 13 липня (його звинуватили в інсценуванні замаху на самого себе).
13 липня 2017 року в ефірі передачі «Своя правда» на російській радіостанції «Говорить Москва» російський адвокат Марк Фейгін заявив, що проти Шарія у Нідерландах у вересні 2013 року було порушено кримінальну справу за статтею «педофілія». Проте, 25 жовтня 2017 року Хамовницький суд Москви задовольнив позов Шарія про захист честі та гідності та зобов’язав Фейгіна протягом 10 днів спростувати надані ним дані. Фейгін, на противагу, повідомив, що позов Шарія проти нього просувало Міністерство юстиції Росії.
У 2015 році Шарій позивався «про захист честі, гідності і ділової репутації» проти своєї сестри з вимогами, щоб Олена Шарій (Манченко) спростувала заяву, що він «педофіл і злодій».
За інформацією видання alexa.com найбільшу популярність сайт Шарія має серед росіян. Незважаючи на те, що Шарій називає себе «українським» блогером і заперечує, коли його називають «проросійським», контент, який він виробляє, розрахований переважно на російську або проросійськи налаштовану аудиторію.
Дискредитація Православної церкви України
15 травня 2019 року Шарій на своєму youtube-каналі опублікував відео з критикою предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія та п’ятого президента України Петра Порошенка, які нібито обдурили почесного Патріарха Філарета не дотримавшись дооб’єднавчих домовленостей, і, фактично, усунули його від церковної влади. При цьому Шарій схвально відгукується про почесного патріарха Філарета, який викриває змову проти себе і називає все своїми іменами.
Вказаний відеоролик мав успіх серед противників об’єднавчого собору та становлення ПЦУ.
Шарій – агент ФСБ?
У засобах масової інформації мер міста Дніпро Борис Філатов висловлював думку, що Шарій завербований ФСБ РФ. Схожу тезу висловив і заступник гендиректора телеканала ATR Айдер Муждабаєв, який назвав Шарія «головним пропагандистом та злочинцем Кремля».
Сам Анатолій Шарій, що логічно, відкидає свою приналежність до агентури спецслужб Росії.
Втім, будь-яка особа може бути завербована і виконувати завдання розвідки РФ навіть не усвідомлюючи це. ФСБ притаманний спосіб вербовки, коли спеціальні особи-посередники або компанії-посередники, не розкриваючи своєї приналежності до спецслужби, залучають особу до співробітництва на шкоду інтересам України. Такий агент не знає, що входить до агентурного апарату, але регулярно виконує завдання Кремля.
Наявність досить непоганого фінансового ресурсу у Шарія, про який йшла мова вище, може опосередковано свідчити про співпрацю відеоблогера з ФСБ.
Чи дійсно «5 канал» розпалює міжконфесійну ворожнечу?
21 квітня цього року youtube-канал Анатолія Шарія запустив відеоролик про «розпалювання міжконфесійної ворожнечі при президентові Зеленському». У сюжеті відеоблогер звинувачує «5 канал» у викривленні фактів про порушення карантину у храмах РПЦвУ.
Для цього Шарій здійснив «викриття» підступної маніпулятивної технології, до якої нібито вдалась редакція телеканалу. Він зазначив, що «5 канал» подав у сюжеті новин про святкування Великодня численні архівні відеоряди, заклики єрархів РПЦвУ без остраху відвідувати церкви, що пролунали задовго до спалаху епідемії, а серед реального фактажу порушення карантину був лиш єдиний відеоряд про святкування у Почаївській лаврі. При цьому Шарій наголошує, що спосіб, у який відбулась подача матеріалу в ефірі «5 каналу» викликає ненависть до всієї РПЦвУ, чим неухильно викликає міжконфесійну ворожнечу.
Втім, Шарій сам згрішив тим, у чому так завзято звинувачував «5 канал». У своєму відеоролику він поєднав дві різні передачі, що вийшли у різний час на «5 каналі»: «Підсумки тижня» – випуск новин від 19.04.2020 р., де йшла мова про порушення карантину у окремих храмах РПЦвУ з відеорядом з Почаївської Лаври та проєкт «СтопРеванш: Мережа РПЦ в Україні як диверсант?», що вийшов в ефір 18.04.2020 р.
Другий сюжет хоч і вийшов в ефір напередодні Великодня, проте знімався з початку виявлення перших захворювань на коронавірус в Україні, і показує заяви очільників РПЦвУ, які на початку епідемії виглядали аж занадто самовпевненими і зухвалими.
Окремо кожен із сюжетів «5 каналу» виглядає як заклик дотримуватись законодавства України, неухильно слідувати вимогам карантину і викриває допущені порушення. Втім, Анатолій Шарій у власному відео поєднав їх так, що вони дійсно виглядають як маніпуляція. При цьому блогер так нав’язливо часто вживав словосполучення «розпалювання ворожнечі», що пересічний громадянин, ймовірніше за все, буде схильний повірити в аргументи Шарія.
Відтак заява про розпалювання міжконфесійної ворожнечі виявляється безпідставною, а сюжети «5 каналу» не можуть бути визнані такими, що порушують законодавство України.
У Рівному говорять про прибічників Шарія
У Рівному відкрили офіс партії відеоблогера Анатолія Шарія. Судячи зі світлини, яку на своїй сторінці у фейсбуці опублікував відомий у місті оператор, музикант та активіст Ельдар Магомедов, він і представлятиме цю політичну силу.
«Міжконфесійна ворожнеча від Шарія» як маніпуляція свідомістю українців

На знімку Ельдар робить селфі на фоні прапора партії Шарія, який двоє інших чоловіків вішають на стіну.
Зазначимо, що світлина викликала неоднозначну реакцію у рівнян. Одні підтримують такий вибір Магомедова, інші не розуміють, чим саме привабила його ця організація, треті – відкрито засуджують вибір чоловіка.
Зокрема, рівнянка Наталія Лозовська опублікувала на своїй сторінці допис, де порівняла Ельдара Магомедова із його загиблим на Євромайдані одногрупником Олександром Храпаченком.
“Два товариша. Два одногрупника. В універі на режисурі грали уривок, де Ельдар брав хабар, а Сашко кричав: «зрада!». Минув час. Санька – Ангел Небесної Сотні, який сьомий рік тримає наше небо. Ельдар – відкриває офіс штабу шарія в Рівному. Якоюсь надто правдивою видалась та їхня студентська сценка… За таких «братів» Храп віддав життя?”, – йдеться у дописі Наталії.
Зазначимо, що в часи Революції Гідності Ельдар Магомедов також був активним учасником Євромайдану. Згодом, коли революційні події фактично вщухли, він звинуватив деяких учасників Майдану в крадіжці грошей, які жертвували рівняни під час Революції. Згодом ті ж самі активісти подали на Магомедова позов до суду через це.
Під час останніх президентських виборів Ельдар Магомедов підтримував чинного главу держави Володимира Зеленського.
Як розпізнати маніпуляцію?
У період карантину інтернет стає чи не основним полем битви, де кожна сторона намагатиметься максимально відстояти власні інтереси. Всі прокремлівські ресурси будуть щосили намагатись відбілити репутацію підконтрольних Москві організацій, що діють в Україні, дискредитувати проукраїнські сили і схилити владу України до власної думки.
Тому наряду з гігієною медичною неабияку важливість становить гігієна інформаційна. Вивчення першоджерел інформації, критичний підхід до отриманих даних, усвідомлення того, які блогери, ресурси чи ЗМІ поширюють інформацію – це ті інструменти, які можуть наштовхнути на правильні висновки щодо того чи іншого сюжету, допомогти вчасно розпізнати маніпуляцію і запобігти її негативному впливу на себе та своє оточення.
Російська пропаганда в соціальних мережах
Російська пропаганда в соціальних мережах

15 травня 2020 року в Україні було продовжено заборону на російські соціальні мережі. Нагадаємо, доступ до сервісів групи Mail.Ru – соцмереж «ВКонтакте» та «Одноклассники» – був закритий на території нашої країни указом президента Петра Порошенка від 28 квітня 2017-го терміном на три роки. Тоді ці ресурси були визнані шкідливим інструментом пропаганди з боку РФ. Чому ситуація досі не змінилася, і заборона залишається актуальною.
Майже половина планети з'єднана комп'ютерною мережею. Якщо в 1993 році до інтернету було підключено 3 млн комп'ютерів, то через п'ять років їх стало 16 млн, а в 2014 році вже 41% населення Землі мали доступ до мережі.

Чим корисні та небезпечні соцмережі? Сьогодні саме в інтернеті б'ється серце світової комунікації та комерції, і експерти почали вивчати, як саме отримувати прибуток від нашого бажання або природної потреби ділитися інформацією. Найбільші дивіденди лідери впливу мають у соціальних мережах. Разом із тим тут розпалюються світові конфлікти, народжуються теорії змови, ведуться міжусобні війни.
Вміти використовувати інтернет і розуміти його – це абсолютно різні речі. Соціальні мережі давно перестали бути лише способом відновлення і підтримання зв'язків, платформою для висловлення особистої думки або привітання друзів. За відсутності реального контакту між людьми через соціальні мережі успішно поширюються ідеологічні, етнічні та релігійні конфлікти.

Чим відрізняються нові інформаційні війни? У них виграють не володарі найбільших армій, забезпечених ракетами і бомбами, а ті, хто здатен формувати сюжетні лінії, впливати на нашу інтерпретацію подій, викликати певні реакції, які спонукають до дій, створювати зв'язки, дуже схожі на особисті, і відчуття товариськості. При цьому переможець онлайн-битв виграє не лише в мережі, але і в реальному світі. Адже коли люди починають вірити в нереальні події, то сила впливу таких вигаданих фактів на поведінку прирівнюється до сили впливу реальних. Перебуваючи в онлайні, ми приділяємо увагу певним ідеям, і наша залученість стає частиною бойових дій у конфлікті, про існування якого ми часто навіть не здогадуємося.

Як працює інтернет-пропаганда? У 2016 році дослідники з подивом виявили, що в 59% випадків користувачі самі не відкривали ті посилання, які вони поширювали. Це красномовно демонструє невибірковість інтернет-аудиторії: приводом для репосту може бути портрет улюбленого політичного діяча, кричущий заголовок, гучна заява – зрештою, все, що насправді лише є грою на емоціях. Але реагуючи на фейк або маніпуляцію негативним коментарем, лайком чи шером, ми розганяємо цю інформацію серед свого оточення. А чим частіше ми чуємо або читаємо твердження, тим менш критично ми його сприймаємо. Так і виходить, що з часом ми віримо в речі, які спочатку викликали відторгнення. Цією механікою вміло користуються російські пропагандистські сайти. Як правило, вони застосовують такі стратегії: відхилити критику, спотворити факти, відвернути від основної проблеми і стривожити аудиторію. Основна мета пропагандистських закидів з РФ – показати, що Україна не відбулася як держава, а шлях європейської інтеграції був обраний хибно. А також – відвернути споживача контенту від проблем всередині його країни і перемкнути його на зовнішні подразники. Над поширенням подібного контенту працюють численні російські «ботоферми». І ми бачимо, що у них це добре виходить.

Чи можна цьому протидіяти? Протистояти впливу російської пропаганди вдалося завдяки закриттю низки веб-ресурсів. Доступ до соціальних мереж «ВКонтакте» й «Одноклассники» було закрито на території України у квітні 2017 року. На той момент основною цільовою аудиторією «ВКонтакте» були молоді люди до 35 років, аудиторія «Одноклассников» була переважно 40+.

Як змінилася аудиторія цих соцмереж з моменту заборони:
Російська пропаганда в соціальних мережах

Російська пропаганда в соціальних мережах

Російська пропаганда в соціальних мережах

Інтернет наразі – основний засіб комунікації по всьому світу. У доступному для огляду майбутньому ситуація не зміниться: головні гравці залишаться тими ж. Їх можна любити чи ненавидіти, але більшість відомих соціальних мереж і надалі відіграватимуть вирішальну роль у громадському та політичному житті всіх країн. І нам самим вирішувати, який бік приймати, у що вірити і який контент впливатиме на наше майбутнє.
Як Росія поширює фейки про коронавірус
Як Росія поширює фейки про коронавірус

Росія проводить цілеспрямоване поширення дезінформації, пов’язаної з коронавірусом, на східноєвропейській території з метою стимулювання антинатівських настроїв серед населення.

Тактика поширення фейків варіюється від звичайних антизахідних коментарів на проросійських сайтах до розповсюдження дезінформації на зламаних новинних ресурсах.
Однією з основних цілей Росії для поширення дезінформації є Литва, повідомляється в дослідженні. Так, у січні на литовському новинному ресурсі Kauno diena був опублікований фейк про те, що нібито в солдата США у Литві був діагностований COVID-19 (з вересня 2019 року в країні розташовувалися частини 1-ї кавалерійської дивізії армії США). Історія була видалена з ресурсу за декілька хвилин.

У березні на балтійському веб-порталі Delfi була опублікована фейкова інформація про те, що навчання Defender Europe, які достроково згорнули через коронавірус, все ще будуть проводитися в Литві – але вже таємно. Відділ стратегічних комунікацій Міністерства закордонних справ Литви 20 березня спростував цю інформацію у твіттері.

У дослідженні повідомляється, що прокремлівські пропагандисти також переслідують і дружні до НАТО країни. Так, в Україні під час подій в Нових Санжарах Росія поширила серед кількох журналістів фейковий лист нібито від Міністерства охорони здоров’я України, в якому були фальшиві дані про виявлені в Україні п’ять випадків COVID-19.
Як авторитарні режими перетворили медіа на зброю проти демократії
Як авторитарні режими перетворили медіа на зброю проти демократії

Протягом останнього десятиліття Росія, Китай та інші авторитарні режими інвестували десятки мільярдів доларів у медіапідприємства та інформаційні ініціативи для маніпулювання, спотворення та цензури глобального інформаційного середовища.
Інформація - це зброя, яка може бути використана проти нас.
Провідні авторитарні держави, включаючи Китай та Росію, вкладають значні кошти в підрив довіри до мас-медіа. До того ж політична поляризація ускладнює уявлення про ЗМІ як про неупереджене джерело інформації. Нижчі стандарти, спричинені економічним стресом, завдали шкоди якості медіа, що включає більшу кількість помилок та гірші редакційні рішення. Сприйняття журналістики як елітної професії розширило соціальну прірву між споживачами та виробниками новин. В цілому ЗМІ, на думку аналітиків CEPA знаходяться під серйозним економічним тиском, і це робить їх придатними для маніпуляцій.
Російська стратегія впливу на ЗМІ
Пропагандистські зусилля Росії є проявом всеосяжної стратегії "гострої сили», спрямованої на підрив інформаційних систем цільових країн та регіонів. Є три основні складові російської силової стратегії в медіа-сфері:
- охопити читачів власними державними медіа;
- вплив на медіа в цільових країнах (із використанням фінансових та інших засобів);
- підпільний або непрямий тиск (приховане фінансування конкурентів, об'єднання та поглинання на медіа ринку, або підкуп ключових працівників).
Стратегія Китаю щодо впливу на ЗМІ
Китай, інший головний гравець у глобальній активній діяльності, що впливає на владу, використовує схожі медіа-стратегії, але з деякими відмінностями. Наприклад, окрім платних газетних доповнень державним China China та безкоштовного контенту новин від офіційного інформаційного агентства Xinhua, зовнішня телерадіокомпанія China Global Television Network (CGTN) бере участь у копродукції з основними новинарями в цільових країнах.
Як і у випадку російських мас-медіа, державна приналежність та політичні вподобання китайських ЗМІ часто завуальовані, щоб не викликати підозр у іноземних споживачів новин. Крім того, Пекін опосередковано використовує інтереси власників ЗМІ як економічні важелі. В окремих випадках тиснуть безпосередньо – через китайських дипломатів за кордоном та агентів державної безпеки в Китаї. Крім того критичні до китайської влади журналісти стикаються з відмовою у видачі віз, заблокованими веб-сайтами та утисками чи навіть затриманням членів їхніх сімей в Китаї.
Нарешті, уряд Китаю та прихильні приватні компанії, які мають доступ до значно більших ресурсів, ніж їхні російські колеги, докладають великих зусиль для отримання впливу та контролю над ключовими платформами розповсюдження контенту. Потім об'єднані суб'єкти можуть надавати перевагу лояльним джерелам чи темам, одночасно цензуруючи незалежних конкурентів,
Відповідаючи на виклик
За словами аналітиків CEPA, ефективна реакція на вплив авторитарних ЗМІ вимагає низки нормативних, правових та практичних змін. Першим кроком має стати створення статуту відповідальної практики із залученням професійних асоціацій та профспілок, журналістських шкіл та галузевих органів. Засоби масової інформації, які підпишуть цей статут, повинні взяти на себе наступні зобов’язання:
- Прозорість власності та комерційних відносин;
- Чіткі та видимі позначки спонсорства та "рекламних" угод;
- Позначення реального місцезнаходження та контактних даних;
- Публікація імен головних редакторів та іншого керівного складу;
- Оприлюднення редакційної політики щодо використання анонімних джерел;
- Забезпечення можливості для скарги на неточності або перекручення, розробка процедури розгляду цих скарг та видача друкованих вибачень, роз'яснень та виправлень, якщо це доречно.
Слід зазначити, що жодна з цих вимог не обмежує редакційну свободу.
Крім того, аналітики великі надії покладають на медіаграмотність. За їх словами, у бідніших країнах з менш розвиненою системою освіти медіаграмотність повинна бути частиною політики розвитку.
Не менш важливим є здатність представників медіа до об’єднання заради захисту своїх інтересів. Це й юридичний захист журналістів, і спільна відмова видань приймати рекламні оголошення від ворожих держав, і спільні виступи в освітніх закладах.
За пропозицією аналітиків CEPA в ідеалі така система має включати:
- «Гарячу лінію», що пропонує жертві переслідувань єдину точку контакту на високому рівні;
- Швидке втручання правоохоронців;
- Увагу органів контррозвідки;
- Дипломатичний протест в бік країни-винуватця;
- Психологічну та іншу підтримку;
- Допомогу у судових процесах;
- Фізична безпека вдома та на роботі (сигналізації, відеонагляд).
Як визнають аналітики, потрібно прийняти похмуру істину, що демократичний світ програє битву ідей з авторитарними режимами не тому, що його ідеї слабкі, а тому, що поле битви перекошене проти нього. Якщо не вирішити цю проблему, західний медіапростір перестане бути опорою проти ворожого впливу, натомість стане джерелом його поширення.
«Білоруська дилема» Москви: анексувати чи не анексувати?
«Білоруська дилема» Москви: анексувати чи не анексувати?

На шосту річницю окупації Росією українського Криму Путін знову відвідав анексований Москвою півострів. Злочинця постійно тягне на місце скоєння злочину. В цьому контексті виникає питання – хто ж наступний?
Адже Москва колами ходить навколо Білорусі. Для Путіна білоруська незалежність неначе кістка в горлі, але досі він ніяк не наважиться зробити в цьому напрямку вирішальний крок. Можливо тому, що й досі сподівається «дотиснути» президента Олександра Лукашенка на «добровільне» входження Білорусі до складу Російської Федерації. Проте, не виключено, що в Кремлі затіяли дещо складнішу гру, за якої Білорусь Лукашенка виступає в якості геополітичної приманки для Заходу, відволікаючи його увагу від гібридної війни Росії в Україні.
А враховуючи те, що після 20 років путінського правління, росіяни у своїй основній масі мислять імперіалістично-шовіністичними категоріями, для них анексія Білорусі, на деякий час, стала заспокоюючою пігулкою, котра змогла б їх відволікти від гостроти поточних внутрішніх проблем.
Власне, варіантів «добровільного» поглинання Білорусі у Путіна маса. І головне, що тут Путін грає в довгу гру, в якій козирі на руках саме у нього. В новій Холодній війні Лукашенко змушений бути на боці Москви, як би йому не хотілося від неї дистанціюватися.
Та проблема в тому, що Лукашенко добровільно ніколи не відмовиться від влади не лише, що цього сам не хоче, а й тому, що для нього не існує зручної стратегії виходу з неї. А для «бацьки» важливе значення має лише збереження влади плюс її спадкоємність.
Крім того, він добре знає, що Білорусь ризикує бути окупованою Росією, якщо він зробить навіть невелику помилку. Основна його стратегія полягає в тому, щоб якнайдовше законсервувати все в Білорусі так, як воно є. Відкладаючи всі реформи на час після своєї смерті.
При цьому поки що не зрозуміло, чи почав він вже готувати свого наступника, якщо так, то як. І чи буде це його старший син Віктор, чи наймолодший Микола, якого президент Білорусі майже завжди бере з собою в закордонні поїздки. Або Лукашенко націлений утримувати свою владу ще достатньо довго, плануючи вже її передавати вже своїм внукам.
Він заграє з Заходом, але не готовий відкритися йому, добре розуміючи, що тоді від нього вимагатимуть припинити проводити фіктивні вибори і розвернути країну в бік демократії. Що автоматично б означало втрату ним контролю над Білоруссю і свої насидженої за більше, ніж два десятиліття посади. Тому Лукашенко так тримається за збереження статус-кво у взаєминах з Росією.
Прагматичний Путін готовий до різних варіантів поглинання Білорусі, включаючи вторгнення в стилі Донбасу, або окупації українського Криму «зеленими чоловічками». Але Кремлю для цього потрібний якийсь формальний привід, на кшталт того, як це відбулося під час загарбання Росією українських територій після перемоги в Україні Революції Гідності.
Поки населення Білорусі розділене на прихильників Заходу і Росії, Лукашенко продовжує міцно тримати владу в своїх руках, а революція проти його режиму в найближчий час не проглядається, Путін утримується від прямого втручання, оскільки немає причини боятися, що Мінськ вийде з-під впливу Москви. Кремль уважно слідкує за тим, щоб Білорусь гарантовано залишалася на російській політичній і економічній орбіті. Хоча обидва «союзники» добре знають справжню ціну своєї такої «дружби» і «стратегічного партнерства».
Маневруючи, президенту Білорусі поки що вдається уникати того, щоб «зелені чоловічки» не марширували по столичному Мінську. Але Путін явно втомився відтерміновувати «зближення» з Білоруссю, і все менше дає її лідеру місця для подібних маневрів.
Уразливим місцем Лукашенка є те, що Білорусь має досить велику діаспору росіян, а це ідеальний привід для вторгнення в ім’я захисту російського населення. Москві буде не важко створити там чергову зону конфлікту, якщо, на її думку, білоруси «поведуть себе неправильно».
Тут «бацьку» не спасе те, що ця країна має одну з найбільших армій регіону. Адже не відомо, як будуть в момент можливого вторгнення Росії вести себе білоруські вищі генерали, багато хто з яких вчилися у військових училищах і академіях Російської Федерації. Бо ніхто не може дати гарантії, що їх не завербували російські спецслужби в радянські часи, чи вже в часи білоруської незалежності.
Й якщо Росії вдасться перевести союз з Білоруссю з віртуальної площини в реальну, то вона створить великі проблеми для Польщі, держав Балтії і НАТО. Оскільки в такому разі Російська Федерація впритул наблизиться до їхніх кордонів. Не говорячи вже про Україну, для якої виникає велика зона небезпеки на її північних кордонах.
Путін «дихає в потилицю» Лукашенку, і тому той провів зустрічі з кількома західними політиками, намагаючись цим достатньо налякати Путіна втратити «найкращого друга» в Європі, й цим спонукати його піти на поступки в «білоруському питанні» .
Адже він не готовий до цілковитого порозуміння з Заходом, перепоною в чому є небажання поступатися в питанні чесного проведення виборів, прав опозиції, свободи преси і свободи слова.
Після того, як Путін втратив Україну після російської окупації Криму та неспровокованого вторгнення на Донбас, втрати російського контролю над Українською Православною Церквою, Білорусь завжди може бути наступним кроком Москви на шляху до відновлення «Великої Росії».
За 26 років перебування при владі в Білорусі Лукашенко майже зачистив опозицію, викорінив свободу зібрань і зробив судову владу ручною. А білоруська таємна поліція, з милозвучною його вухам назвою КГБ, діє за прямими вказівками президента.
Але «бацька» не зміг відмовитися від розташування на території Білорусі двох російських військових баз, які мають на меті унеможливити її гіпотетичне зближення з НАТО і Євросоюзом, та убезпечити самого довічного президента від Майданів в його країні.
Але насправді позиція Путіна в Росії є не такою вже сильною. Він лякається поширення демократії та «кольорових революцій» в Російській Федерації настільки, що знищує останні залишки свобод в Росії, намагаючись унеможливити інакомислення та пробуючи поширити свій імперський великодержавний шовінізм на Україну, Білорусь і інші країни пострадянського простору.
Путіну весь час доводиться переконувати людей в Росії, що їхні найбільші вороги знаходяться за її межами, для того, щоб вони не помітили, що їх ворог вже давно поселився в Кремлі.
Такі диктатори, як Путін, завжди отримуватимуть дивіденди від безладу і кризових ситуацій, які Росія прагне нав’язати сусіднім країнам і Європі. Геополітичне гангстерство Москва застосовує для повернення у свою сферу Східної Європи, незважаючи навіть на те, що більша частина членів колишнього «Варшавського договору» давно вже стала членами НАТО і Євросоюзу.
Та й хто з європейських держав хотів би бути союзником Російської Федерації, корумпованої, олігархічної, тоталітарної, імперсько-шовіністичної та клептократичної країни? Наразі путінська Росія заслужено може претендувати на ганебний титул найбільшого в світі мафіозного злочинного підприємства за всю історію людства.
«Білоруська дилема» Москви: анексувати, чи не анексувати? Це великою мірою залежатиме від того, як далі вестиме себе володар Білорусі Лукашенко. Адже не дивлячись на те, що внаслідок 73 років спільної радянської спадщини, білоруська масова культура стала схожа на російську, народи все ж дуже відрізняються між собою, за своїм мисленням, побутом та ставленням до життя. І за своїм менталітетом білоруси куди ближчі до Заходу, ніж до Росії.
Однак окупація Білорусі Росією небезпечна не тільки для самих білорусів. Вразі, якщо Путін таки наважиться на анексію білоруських земель, Україна з Півдня, Сходу і Півночі сусідитиме з Російською Федерацією.
А це вносить серйозні зміни в оборонну доктрину Української держави. Оскільки, у такому разі, російське вторгнення до України може розпочатися одночасно з трьох сторін. І до такого розвитку подій в Україні мають бути готовими.
«Побєдобєсіє» на українському телебаченні
«Побєдобєсіє» на українському телебаченні

«Спросите вы у тишины, хотят ли русские войны». Рядки, відомі мало не кожному, хто народився у «тюрмі народів» — СРСР. Рядки, які для України сьогодні звучать не як запитання з натяком на миролюбність. Вони звучать набатом як ствердження, безапеляційне і неспростовне.
Вторгнення Росії у 2008-му до Грузії і у 2014-му в Україну – свідчення такої «миролюбності». «Русскіє» не тільки хочуть, але й активно впроваджують культ війни з усіх наявних інформаційних ресурсів. І не тільки в Росії, де війна і «перемога» стали головним нарративом останніх десятиліть.
Починаючи з 2014 року, деякі українські телеканали нав’язують українцям нову формулу «побєдобєсія» — так званий «Бєссмєртний полк». Чорна геніальність ідеї у тому, що «дєдов на палках» можна носити ще років 100-150, адже полк «бєссмєртний».
І не важливо, якою ціною давались перемоги Другої світової війни, не важливо, у яких умовах доживають свого віку справжні ветерани у тій же Росії. Важливо одне – культ, який дає змогу російській владі щороку заявляти про своє «вєлічіє».
Однак повернемось до України. Цього року, зважаючи на введені Урядом України карантинні заходи, згадані телеканали запровадили абсолютно нову форму одурманення псевдовеличчю – Марш пам’яті онлайн. Себто, кожен бажаючий може зареєструватись на спеціальному сайті і долучитись до т.зв. Маршу дистанційно, і це все буде показано в ефірі, під лозунги про «одіннарот» і героїзм «савецкіх людєй».
Звісно ж, не обійдеться в цьому ефірі і без бравурних пісень, і без георгіївських стрічок, і без Сталіна – вождя переможця. Елементи зомбування і «єдінєнія» не змінюються з часом, однак наслідки такої психологічної обробки маємо можливість спостерігати на Донбасі і в Криму. Там теж кричали: «Путін, ввєді …».
Мета всього того дійства – психологічна обробка і повернення до радянських постулатів. Нічого особливого, просто інформаційна експансія під приводом чергового відзначення Дня Перемоги. У той час, коли увесь світ віддає шану і данину пам’яті загиблим 8 травня, агресор Росія масово СВЯТКУЄ трагедію світу.
Не вдаючись у глибокі історичні екскурси, для розуміння глибини маразму російської пропаганди, варто тільки зупинитись на історичній участі Росії у війні на боці нацистської Німеччини. Там і царський російський триколор, і георгіївська стрічка, і ще багато всього. Проросійське телебачення це обов’язково покаже як атрибути «Пабєди». Заборонені в Україні для демонстрації.
Однак, саме російські історики стверджують, що за період з 1941 по 1945 роки у складі Вермахту служило понад 1,5 мільйона росіян.
Коронавірусна криза як зброя російської пропаганди
Коронавірусна криза як зброя російської пропаганди

Аналіз сучасного стану світу в його економічному, політичному і соціальному розрізах свідчить про зниження рівня глобальної мобільності людей і ресурсів, а також прагнення великої кількості країн до самоізоляції та автаркії.
Дана ситуація активно використовується авторитарною Росією для просування своєї агресивної зовнішньої політики, посилення впливу на Європейському континенті та руйнування системи санкцій, накладених на РФ за анексію Криму і війну на Донбасі.
При цьому, російська влада, у кращих традиціях радянських попередників, ставить свої зовнішньополітичні завдання на декілька штабелів вище соціального захисту власного населення, розвитку економіки та інших «дрібниць».
Яскравими прикладами синергетичних дій російських спецслужб, військових і пропагандистських ресурсів є показова допомога навіть не зовсім дружнім країнам в зв’язку з епідемією коронавірусу.
23 березня в Італії приземлилися дев’ять російських літаків Іл-76, на борту яких знаходилися близько 100 військових фахівців, які прибули для надання допомоги в боротьбі з коронавірусом. Окрім людських ресурсів також були доставлені медичні станції, ліки, антисептики, мобільні комплекси з обладнанням для діагностики, автомобільні комплекси аерозольної дезінфекції транспорту і територій, проте насправді 80% цієї гуманітарної допомоги виявились не потрібними.
1 квітня і США отримали свою порцію «пряників» від Росії. Російський транспортний літак доставив вантаж масок і дезінфікуючих розчинів, які до речі є дефіцитними товарами в самій РФ, необхідне медичне обладнання, зокрема, апарати штучної вентиляції легенів, в якості «гуманітарної допомоги», яка виявилася зовсім не гуманітарною, адже Штати за неї заплатили.
3 початку квітня в Сербії очікують перший літак з російськими фахівцями. Сербський президент вважає, що це буде «такий же пакет, як для Італії». В цілому Росія планує відправити до Сербії 11 військових бортів з допомогою проти коронавірусу – вірусологами і фахівцями з дезінфекції зі спеціальним обладнанням.
То для чого цей «цирк»? Для чого країні, яка ніколи не вважала за потрібне перейматися проблемами інших країн, а насправді частіше сама призводила до цих проблем, активно долучатися до всесвітньої гуманітарної програми?
Окремо хочу наголосити на тому, що під час загальносвітової «Коронавірусної кризи» надання правильної гуманітарної допомоги країнам, які її потребують – рішення безумовно благородне і заслуговує лише на похвалу та повагу. Однак, російська пропаганда використовує ці дії виключно для досягнення своїх прихованих цілей. Головна з яких – зняття санкцій з «деяких країн» на тлі пандемії.
Недарма саме зараз, коли весь світ переймається лише однією глобальною проблемою, коли страх пандемії зробив світову аудиторію більш вразливою перед операціями інформаційного впливу, «балакучі голови» з числа російської дипломатії активно закликають «обнулити всі санкції у світі», а російська машина пропаганди активізувалася для максимально ефективної підтримки цієї ідеї.
Водночас, було розпочате поширення антизахідних меседжів про «коронавірус винайдений в США» і неминучий економічний колапс Заходу.
Таких фейків зараз генерується просто безліч, при чому їх рівень часто переходить межу «побутових вкидів», і досягає міждержавної політики.
Так нещодавно з’явилася новина про те, що Польща не пропустила через свій повітряний коридор літак для Італії – країну-союзницю Польщі по ЄС і НАТО. Пізніше Польща спростувала дану інформацію.
Або, наприклад, легітимізація анексії Криму: як тільки Севастополь збирається відправити допомогу Італії, в цей же час повідомляється про те, що з італійської сторони цим займається Асоціація правників Італії, яка також виступає за зняття санкцій з Росії. Виходить, що допомога відправляється в той момент, коли запускається ідея про скасування санкцій. Співпадіння?
Хвиля російської дезінформації під прикриттям Covid-19 зачепила і Британію. Там уряд вже «обнулив» медичні страховки і проводить тести на коронавірус «виключно за великі гроші».
А в Нью-Йорку, згідно НТВ, медики змушені працювати в мішках для сміття замість захисних костюмів. Відповідне фото виклав в Twitter журналіст The New York Times Брайан Розенталь, який працює в жанрі розслідування. Звісно фотографія виявилася постановочною, насправді в лікарні ніхто не користується саморобними захисними костюмами. Навіть прес-секретар лікарні пізніше спростував дану інформацію в інтерв’ю для газети The Hill. Проте російську фейк-машину не спинити …
Окремим пакетом йде частина проросійської кампанії по дискредитації України і призначенням її цапом відбувайлом – як в якості основної перешкоди для зняття санкцій, так і в якості розсадника коронавірусу в Європі.
«Вірус створили в Україні, в лабораторії Міноборони США», «В Україні зріє епідеміологічна загроза для Росії», «Україні загрожує банкрутство», «Криза і коронавірус: чи витримає Україна подвійний удар» – це лише декілька прикладів шедеврів кремлівських пропагандистів.
У ряді матеріалів Київ вже називається головним противником зняття санкцій. Активно використовуються тези про Україну як про «недокраїну», яка точно не здатна пережити потрійну кризу – політичну, епідеміологічну та економічну. У Кремлі розраховують на те, що змучені коронавірусом «старші партнери» у вигляді ЄС просто самі змусять Україну визнати Крим російським, а Донбас – особливою територією.
На тлі цього, цікавим чином в медіа з’являються матеріали про те, що в Росії досить апаратів ШВЛ, а також про те, що економіка Росії зміцніла завдяки західним санкціям і тепер не залежить від кризи, пов’язаної з пандемією коронавірусу. Ця теза в останні роки старанно доносилась не тільки до «звичайної» вітчизняної і зарубіжної аудиторії, але і до закордонного експертного співтовариства. А зараз такі матеріали будуть з’являтися все частіше (дуже доречно для Кремля).
Широкомасштабна кампанія з дезінформації, яку активно веде Росія під прикриттям Covid-19, з залученням найпотужніших підрозділів інформаційних військ Кремля (агентство Sputnik, регіональні вузли дезінформації, цілеспрямовані на країни Балтії, система «Росія Сегодня», ЗМІ, безпосередньо пов’язані з Адміністрацією президента, депутатами Держдуми, прокремлівськими олігархами, зокрема, активізувалася система медіа-холдингу «Патріот», а також весь пул, який асоціюється з т.зв. «російською весною») трохи відволікає від реальної цілі пропагандистського руху Кремля, мета якого – досягнення абсолютно конкретного результату – перетворення Росії з небезпечного вигнанця на легітимного партнера, зняття санкцій і в кінцевому підсумку зміна світового порядку в бажану Кремлем сторону. Весь букет меседжів, який подається як новинний та експертний потік, в кінцевому рахунку спрямований на руйнацію (твердження про руйнування) ЄС, а також на твердження про розпад трансатлантичного партнерства з США.
Як випливає з кремлівського інформаційного потоку, головною метою дезінформаційної кампанії під прикриттям Covid-19 є твердження: під час глобальної пандемії залишиться єдиний стовп стабільності, який зміцнився за час санкцій та ізоляції, і це – Росія. І, виявляється, зараз просто необхідно скасувати санкції проти неї, заради свого ж, європейського і американського, блага. Особливо для європейського, навіть якщо американці і Україна з цим не згодні.
okovalchuk 0 156 Нет комментариев
Кремлівські ЗМІ в ОРДЛО
Кремлівські ЗМІ в ОРДЛО

Утворивши на окупованих територіях Донбасу гібридні, терористичні організації «Л/ДНР» країна–агресор переслідує мету цієї злочинної акції у створенні чогось схожого на мікрокопію самої сучасної Росії.
Одним з головних інструментів на якому тримається тоталітарний російський режим є гебельсько-путінська пропаганда, яка втілюється у цілком контрольованих Кремлем засобах масової інформації.
Влада Росії через свої фейкові ЗМІ нав’язує своїм громадянам ілюзію стабільності і добробуту у власній державі, і повний занепад у сусідніх країнах. Цим кремлівські злочинці прагнуть відволікти населення від провальної економічної політики керівництва, яка цілком залежить від експорту власних природних ресурсів. Нажаль подібне ганебне явище відбувається і на окупованих територіях Донбасу, де російська пропаганда створила свої філіали у вигляді «республіканських ЗМІ». Мешканці ОРДЛО, через блокування з боку російських бойовиків, позбавлені можливості переглядати канали українського телебачення. Натомість окупаційна влада транслює російські пропагандистські канали з усією їх потворністю у вигляді телепередач з огидними рупорами Кремля: «кисіль – радіоактивний», «соловій – розбійник» та «Оленка – зливний бачок», а також місцеве телебачення, яке один в один повторює путінську риторику російського телебачення. Така ж сама ситуація склалась із радіомовленням та газетами. Єдиний порятунок - інтернет, де можна отримати справжню інформацію, неспотворену кремлівськими «кривими дзеркалами», але це не всім доступно.
Дезінформація та інформаційна блокада чергові страшні злочини Росії проти населення окупованих територій Донбасу. Російські окупанти позбавляють мешканців ОРДЛО можливості знати правду про політичну обстановку в світі, нав’язують чужу їм злочинну ідеологію, заставляють забути власну історію, намагаються зламати прагнення бути громадянами міцної європейської держави України.
okovalchuk 0 118 Нет комментариев
Короткочасна історія «Республіки Крим»
Короткочасна історія «Республіки Крим»

Коли Крим став частиною УРСР, ця подія не викликала збурень ні в російському суспільстві, ні серед населення півострова. Було зрозуміло, що українська державність — примарне явище. У розпорядженні московського центру перебувала вся велика промисловість України, так само як інші об’єкти «загальносоюзного» значення, військові й цивільні. Коли президія АН УРСР порушила питання про перепідпорядкування їй розташованих у Криму інститутів АН СРСР, у Москві таку пропозицію негайно відхилили.
По-іншому склалася ситуація в першій половині 1990-х років, коли Україна здобула реальну незалежність, хоч і залишалася економічно залежною від Росії. Зберігаючи «братні» відносини з українським керівництвом, бо залишалася надія повернути республіку під свій політичний контроль, уряд Боріса Єльцина робив усе від нього залежне, щоб не втратити попередніх позицій у Криму та якомога повніше ізолювати його від Києва. Ми й тепер не уявляємо собі реальних масштабів тих зусиль, бо вони приховані в недоступних для українських дослідників архівах. Проте, як свідчить короткочасна історія «Республіки Крим», досить і того, що лежить на поверхні.

Відтворення Кримської АРСР

Восени 1989-го Верховна рада СРСР нарешті засудила сталінську політику насильницького переселення народів як найтяжчий злочин і дозволила кримським татарам повертатися на Батьківщину. «Відновлення прав кримськотатарського народу, — вказувалося у відповідній декларації, — не може бути здійснене без відновлення автономії Криму через утворення Кримської АРСР у складі Української РСР».
Керівники Кримської області з ентузіазмом взялися реалізовувати декларацію союзного парламенту, але з протилежною метою: щоб унеможливити повернення кримських татар. Обласна рада у квітні 1990 року створила комітет для розгляду пропозицій про статус Криму. У листопаді вона схвалила рекомендації комітету, які полягали у «відновленні державності у формі Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР та учасника союзного договору». Отже, облрада «не помітила», що автономна республіка не могла мати ознак державності. Вона претендувала на рівновеликий з Україною і Російською Федерацією статус у новостворюваній союзній державі, тобто відривала Крим від України.
Щоб надати цій вимозі ваги, керівники області бажали заручитися підтримкою населення. Законодавчої бази для проведення референдуму в СРСР ще не існувало, але це їх не бентежило. Облрада ухвалила тимчасове положення про референдум, порядок його проведення і дату — 20 січня 1991 го. У підтримці своїх рекомендацій кримчанами вона не сумнівалася. На півострові уже не перший рік тривала масована антитатарська кампанія. Жителів переконували, що кримські татари претендуватимуть на своє житло та майно, якими після їхнього виселення скористалися новопоселенці.
Ухваливши рішення про референдум, облрада звернулася до парламентів Росії, України, Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану та Казахстану з проханням забезпечити участь у ньому депортованих із Криму громадян. Ця «турбота» була показною. Депутати знали про ставлення кримських татар до референдуму. Мустафа Джемілєв заявив, що референдум російськомовного населення, переселеного в Крим після депортації кримськотатарського народу, є зневаженням його особистих прав. Винесене на референдум запитання «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР і учасника союзного договору?» не підтримали лише 5,6% тих, хто взяв участь у голосуванні.
Як відреагували в Москві та Києві на безпрецедентну підтримку бажання керівників обласної ради бачити Крим рівноправною з Україною та Росією союзною республікою? Міхаіл Ґорбачов і Боріс Єльцин від реакції утрималися: не царська справа висловлюватися, коли область побажала стати союзною республікою. Верховна рада УРСР на чолі з Леонідом Кравчуком відмовилася заслухати керівників Організації кримськотатарського національного руху, які терміново прибули до Києва, і 12 лютого 1991 року ухвалила закон, за яким у межах території Кримської області відтворювалася Кримська АРСР у складі УРСР. Ще простіше зробила Верховна рада СРСР. 7 березня вона визнала наявність автономії скасуванням закону від 30 червня 1945-го про перетворення Кримської АРСР на Кримську область. Реакція Києва на результати референдуму розчарувала керівників, але задовольнила багатьох кримчан. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року підтримку Акту незалежності України висловили 54% кримчан і 57% севастопольців.

Претензії російського парламенту на Крим і Севастополь

Утім, більшість кримчан (якщо рахувати все населення, а не тільки тих, хто взяв участь у Всеукраїнському референдумі) негативно поставилася до розпаду СРСР. Російська правляча верхівка незалежно від її політичних позицій теж сприйняла результати референдуму негативно. У січні 1992-го Верховна рада РФ доручила кільком своїм комітетам розглянути питання про легітимність передачі Криму Україні 1954 року.
Очільники Автономної Республіки Крим сприйняли цю ініціативу як керівництво до дії. У лютому 1992-го вони затвердили нову назву АРК із претензією на державність — «Республіка Крим». Вимоги здобуття самостійності з наступним переходом «Республіки Крим» до складу Росії супроводжувалися репетуванням про обмеження прав російськомовного населення і «загрозу українізації» Криму. Відповідаючи на ці закиди, президент України Кравчук зауважив: «Про яку «українізацію» в Криму можна говорити, коли 600 тис. українців, які тут проживають, поставлені у фактично нерівні умови з іншими національностями? Адже немає жодної української школи, припинила існування єдина газета, що виходила українською мовою» («Голос України», 1992, 21 квітня).
29 квітня 1992 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про статус Автономної Республіки Крим», який відповідав конституційним засадам. У відповідь парламент «Республіки Крим» затвердив Акт проголошення державної самостійності, що підлягав затвердженню на референдумі. Погрожуючи референдумом, очільники Криму домагалися поступок. Протистояння з сепаратистами відбувалися в умовах тиску Кремля на економічно залежний від нього український уряд. У київських урядовців майже не залишалося важелів впливу на події, що відбувалися на півострові.
9 липня 1993-го Верховна рада РФ ухвалила Постанову «Про статус міста Севастополь», у якій заявлялося, що передання Кримської області Україні не означало передання Севастополя як міста центрального підпорядкування. Звідси випливав незграбний висновок про перебування Севастополя в підпорядкуванні Російської Федерації. Україна звернулася до Ради Безпеки ООН із проханням оцінити вказану постанову з погляду Статуту ООН і норм міжнародного права. Єльцин не підтримав демарш свого парламенту, із яким перебував у конфлікті. Ініціатива Верховної ради, як заявив постійний представник РФ при ООН, суперечила позиції російського президента й уряду.

Зустріч у Масандрі

У вересні 1993 року Кравчук і Єльцин зустрілися в Масандрі, щоб обговорити нагальні питання: статус Чорноморського флоту, постачання газу Україні й оплату поставок, постачання палива для АЕС, переміщення ядерної зброї та засобів її доставки з України до Росії. Єльцин наполіг передусім на розгляді питання про постачання газу й запропонував погасити борг українською частиною вартості флоту. За тиждень до зустрічі постачання газу впало на чверть, а на зустрічі пролунала погроза «взагалі перекрити вентиль».
Безкомпромісна позиція Єльцина пояснювалася ситуацією, що складалася в Росії. Президенту потрібен був вагомий зовнішньополітичний успіх, щоб збільшити свою популярність. Він мав намір розігнати Верховну раду РФ і вийти на всеросійський референдум із проектом нової Конституції, яка надавала йому істотно ширші повноваження. У результаті на зустрічі народилося таке рішення: «Доручити державним делегаціям України та Росії в місячний строк опрацювати всі питання, пов’язані із угодою, відповідно до якої Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона провадитиме відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, зокрема й інфраструктури, що в силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України».
Було зрозуміло, що Україна не одержить за свою частину флоту ані копійки: списувався тільки велетенський борг за енергоносії, що накопичився з 1991-го. Кравчук підтвердив, що Україна може розглянути питання про продаж своєї частини флоту Росії. Коли він повернувся до Києва, йому довелося вислухати в стінах парламенту немало звинувачень, зокрема в державній зраді. Проте Україна не могла обійтися без російського газу, і критики президента поступово заспокоїлися. Тим більше що перед зустріччю в Масандрі Єльцин продемонстрував розуміння інтересів українського правлячого класу, коли став на його бік у конфлікті, розпалюваному російським парламентом щодо статусу Севастополя.

Встановлення посади президента «Республіки Крим»

Домовленості в Масандрі пом’якшили кризу в українсько-російських відносинах. Однак вогню в латентну конфліктність на півострові додали спроби його панівних політичних сил ще далі відійти від Києва за допомогою встановлення інституту президентства. У жовтні 1993 року Верховна Рада АРК ухвалила Закон «Про Президента Республіки Крим». Президент мав представляти «Республіку Крим» в органах влади України, у міжнародних відносинах, очолювати уряд. Роль Верховної Ради України в кадрових призначеннях у Криму зводилася до нуля. Вибори президента призначалися на 16 січня 1994-го.
Головним претендентом на посаду президента став лідер «Русского движения Крыма» Юрій Мєшков. У жовтні 1993 року він заявив, що майбутнє кримчан може бути забезпечене тільки «економічною і політичною незалежністю Республіки Крим», утвердженою на референдумі. У другому турі виборів 30 січня 1994-го Мєшков набрав майже 73% голосів, після чого в інтерв’ю газеті «Кримський кур’єр» заявив: «Кримчани зробили свій вибір, проголосувавши за єднання з Росією». Реагуючи на це, Верховна Рада України 24 лютого 1994 року наважилася на рішучий крок і ухвалила Постанову «Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України». У ній роз’яснювалося, що АРК є автономною частиною України, а тому не може вступати в політичні відносини з іноземними державами. Кримський парламент зобов’язувався в місячний строк привести Конституцію та інші законодавчі акти у відповідність до Основного Закону й законодавства України.
Мєшков не звернув на цю постанову жодної уваги й призначив на 27 березня свій референдум у формі опитування, узгодженого за формою із Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». На підставі статті цього закону про заборону проведення місцевих референдумів із питань, що не належать до відання місцевої влади, Кравчук заборонив опитування громадян України, які проживали в Криму. Утім, референдум у формі опитування таки відбувся, що засвідчило безпорадність центральної влади. Єльцин не раз попереджав Кравчука про те, що в жодному разі не можна застосовувати силу проти керівників «Республіки Крим». В опитуванні взяли участь 1,3 млн кримчан, 78,4% із них висловилися за розширення автономії до рівня державності, 82,2% — на користь подвійного російсько-українського громадянства, 77,9% — за надання указам президента «Республіки Крим» сили законів.
Керівництво Росії час від часу підкладало дров до тліючого вогнища кримського сепаратизму. Єльцин бажав зробити Севастополь виключно базою Чорноморського флоту РФ, тоді як українська сторона наполягала на спільному базуванні обох флотів. Відповідаючи бажанню росіян, Севастопольська міськрада в серпні 1994-го визнала за містом російський правовий статус і підтвердила свою позицію щодо Севастополя як головної бази Чорноморського флоту РФ. Тим часом усередині кримського правлячого блоку «Росія» спалахнув конфлікт. Протистояння між його лідером Мєшковим і головою Верховної Ради Криму Сер¬гієм Цековим паралізувало керівництво «республіки». Кримська Верховна Рада у вересні 1994 року істотно обмежила президентські повноваження, а Мєшков у відповідь призупинив її діяльність. Кількамісячне протистояння завершилося 17 березня 1995-го, коли Верховна Рада України скасувала Конституцію і низку законів АРК на тій підставі, що вони не відповідали Конституції України. Було скасовано й посаду президента «Республіки Крим», а проти Мєшкова порушено кримінальну справу. Упродовж кількох тижнів Мєшков не хотів покидати свій кабінет, але врешті-решт утік до Москви.

Стабілізація ситуації в Криму

Під час робочої зустрічі президентів України та Росії у квітні 1994 року, на якій укотре обговорювалися проблеми Чорноморського флоту, була досягнута принципова домовленість про укладення договору про дружбу і співпрацю між двома країнами. Розроблення договору відбувалося важко, оскільки українська сторона домагалася головного: взаємного визнання кордонів, що історично склалися. Росія мусила визнати, що Крим належить Україні.
Підписання документа з урочистою назвою «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство» стало можливим тільки у 1997-му. По-перше, українська сторона пішла назустріч російській у справі розв’язання проблем Чорноморського флоту. По-друге, російські державні діячі зрозуміли, що висування територіальних претензій до сусідньої країни або демонстративне ігнорування визнання її кордонів державними могло мати тільки один результат — переорієнтацію України на Захід. Незважаючи на протести з боку Росії, Польща, Угорщина та Чехія в березні 1997 року стали членами НАТО. Цілком гласно тривала підготовка до укладення «Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО». Україна не була готова стати повноцінним членом Альянсу з військового погляду. Однак у разі цілковитого ігнорування її національних інтересів Росією цей документ міг набути форми, яка не відрізнялася б від повноцінного членства. Тому 30–31 травня 1997-го Єльцин здійснив державний візит до Києва й підписав згаданий договір, ст. 2 якого проголошувала: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».
Короткочасне існування «Республіки Крим» показало, що російські правлячі кола не спромоглися анексувати цю територію України, спираючись на підтримку більшої частини її населення, яке було дезорієнтоване примарними перспективами кращого життя в межах Російської Федерації. Анексія півострова виявилася можливою тільки у формі прямого силового втручання з порушенням усталених норм міжнародного права. Уряд Єльцина не був готовий до такого сценарію, бо передбачав невідворотні ускладнення у відносинах із цивілізованим світом.
okovalchuk 0 140 Нет комментариев
Російська пропаганда на 9 травня
Російська пропаганда на 9 травня

Російська пропаганда дійсно орієнтована на 9 травня. Це головне свято в нинішній Росії і я би сказав, що це ключове свято всієї держави. Те, що переносять і святкування, і парад - буде болючим для російської пропаганди. До того ж значна частина населення випадково, з екранів телевізорів, ще й не виходячи здому, бо карантин, дізнається, що ні 8, ні 9 травня 1945 року війна насправді не закінчилася. Війна продовжувалася.

Проблема для Путіна полягає ще й в тому, що під це свято Кремль зазвичай витрачав мільйони і десятки мільйонів доларів на пропаганду побєдобєсія не тільки внутрішньо в Росії, а ще й по всьому світові. "Ночніе волки" приїжджали в Берлін, а російські посольства проводили різні масові заходи. Зараз все це буде втрачено ще й на фоні економічного падіння Росії, що для нас може бути удвічі приємніше.Але ключове ставлення Росії до 9 травня і до Другої світової війни це вже не змінить. Сучасна тоталітарна держава не може жити без міфів, але у Путіна тепер дуже маленький вибір, з чого можна обирати. За останні 100 років Росії банально немає чим пишатися. Це факт. Вона не може пишатися ані війною в Афганістані, ані Холодною війною, бо програла її, ані громадянською війною в самій Росії, бо це протирічить всьому, що вона створювала до того. І взагалі жодна країна в світі не пишається перемогою в громадянській війні.

Тому залишається пишатися одним – т.з. Великою вітчизняною війною і робити так, щоб цей міф все більше і більше проникав в життя росіян.

Правда, і він теж приречений на поразку.
okovalchuk 0 135 Нет комментариев